— Вижу, люде, шо буде біда, уступив би-м си гет, а шос ні до него тєгне, ланцухами тєгне… Гай, гай, пиймо закусюймо…
— Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку — сказав злодій до Максима.
— Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!
— Біг-ме, вас не боюси, біг-ме, і сто раз забожуси, шо не боюси!
— А шо ж?
— Мині легко стало на души тепер та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він — сивий чоловік, міг би бути моїм татом…
— Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…
— Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.
— Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
Михайло і Ґьорґій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
— Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
— Зміркував, шо я мнєкий, зараз угадав…
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Ґьорґієм.
— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серца, бо як вас поцулую в руку, то мині буде лехко.
