сцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.
— Аби тобі так умирати легко, як мині гезди легко.
— Йду я з хати, гет цалком вже віхожу, та й поцулував сми поріг та й іду. Не моє та й решта! Бий, як пса, від чужої хати! Можна — проши. Було моє, а тепер чуже. Віхожу надвір, а ліс шумит, словами говорит: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
— Знаєте, туск такий прішов, шо раз туск! Вхожу назад до хати. Посидів, посидів, та й віхожу — не моє, шо маю казати, коли не моє…
— Аби так моїм ворогам конати, як мині було із свої хати віступати!
— Віхожу я надвір та й ні таки обмарило. Дзелений мох на хаті, траба би єї пошивати. Камінь-вода, — не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь, — аби камінь, тай розпук би си із жєлю!
Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.
— Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глини тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю — не пускає. А мині жєль, не жєль, ні! Але таки гину… Сижу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютси на покаяніє.
— Аді, отам коло воріт та піп прощі казав.
