вати; робити землю ти нездатний, бо в тобі спокою нема.
То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
— Гей, коні, ідім, ідім!…
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість і зате він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: Колисочку я вам постелив мнєконьку, ростіт до неба.
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні.
— Та якого дідька болиш, ти стара корсо, хрупаєш у кождім замку, кривуле?
То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крови і сів.
— Скло залізло, маттері твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хиба си розскочиш у кусні. А ти, небого ниво, малий спаси-біг будеш мати з цеї старої крови, бо стара кров, як старий гній, ніц не родит; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Криваючи він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.
— Ти, сонце, не захмурюйси на старого, шо за борзо робит полудне; старий не має чим ходити…
Він витяг з торби хліб, солонину та пляшку
