— А в хаті я єму сказав: „Мині неписьменному ваше письмо одно за другим сини читают, старе і нове. Коби вам Бог кілько сили дав, аби-сте відшукали всі наші письма, з землі, з старих монастирів і ті, шо замуровані в панцких палатах. Та нагадуйте і нас, хоть потрохи. На другий день я віз єго до колії та здибав якогос пана з кіньми, як зміями, але я з дороги не звернув і капелюха не здоймив. Небоже дідичу, я ще не такого пана везу, як ти.
|
|
— Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духа, та война багато їх поклала в сиру землю, а всі, шо лишилиси, яких ми вігодували і шо їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда каже: має бути Україна. Хто цего чєсу в нас не видів, тому Бог, видко, ласки не вділив.
— Внуки пішли, а я ще і внуку відпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Україну проклинала: „Ходив ти, каже, ціле житє по вічах та й діти заказив та й пустив їх стрімголов“. А діти нібито нічо не кажут, обминают, шо я кости їх дітий порозкидав по всему світу.
— Я вже був і злагодивси йти за внуками, та поляки ймили на граници, та притащили додому. Довгі роки сидів я поза вуглами хати та не смів до неї ввійти їсти; зробив собі постіль між худобов, та там перебував і літо і зиму. Я оглух,
