ВОВЧИЦЯ
Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитячих літ. Ледве витягав ноги з русівського, густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небагато нас було і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.
Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до свобідної хати і просила перечитати їй звиток з бляшаної труби, щоби вона знала, що там є. Крім „Кнігініцьких“ латинкою я не міг нічого більше второпати. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той звиток показався шляхотським дипломом для родини Кнігініцьких.
До її убогої хати всі багачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.
Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:
— Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблє шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому і я лишиласи з голою шля-
