Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/346

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Це якас дурна Тофанка, та як маму прики́дали глинов, то хто мене має годувати та обперати? Шо де йму в руки, то зім, та й не голоден, шо де вкраду з плота, та й си вбираю. Б'ют мене, і добре б'ют, але я терплю. Як нема мами, то мус терпіти…

— Дивітси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає…

— Та кажіт уже, Тофанко, шо він наробив?

— Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик узєв та торбинку з книжками та й хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічо не гадаю. За якус там годину, ци пів убігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, шо це мій хлопец. Вхопила-м на руки, занесла-м до хати, мию, б'ю, а він кричит. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками…

Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відіпрати.

— Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, шо, як ішов до школи, цес копилюк перейшов єго лугами та й каже: „Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будут за тобов бігати та й сміятиси“. Хлопец скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. „Ану побігай“, каже,