свій гріх, людский гріх, такий гріх, шо всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то траба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на Різдво…
Її сестра Марія підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.
— То вже вам буду сповідатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси і таке гирке тіло земля негодна пролиґнути… Хлоп все від баби слабший, то мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спілний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, шо залізо під нев пішло би в порох…
— Ми обоє спалили село, знаєте? В саме полудне пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якос не доцєгнуло. Він, аби не кричєти, сипав порох у рот з землі, але зойк з серца роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, або не кричєти… Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, то й я лєгла в болото коло него; так си належєло.
Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витеса-
