сячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потапало, дрижало. Ось, ось впаде і чорне пекло зробиться.
Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.
— Ой, Николайку, коби-х ті хоть умерлого видів. Вже і мині, синку, тут буде амінь!
Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д'одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою, як дуга. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюди завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулився, та й взяв ся молити.
— Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю світий!… — та й бився в груди.
Поліціянт надійшов та й справив до касарні.
— Пані вояк, а то тутечка умер Николай Чорний?
— Він повісивси у вільхах за містом. Тепер лежит у трупарни. Йдіт цев вулицев удолину, а там хтос вам покаже.
Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею удолину. Ноги дилькотіли, як підвіяні, і шпоталися.
— Синку, синку, та й ти стративси!… Скажи мині, синку, шо тебе у гріб загнало? Нашо ти душу
