дую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже ґаздиня…
Пила.
— Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з торбов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
Пила.
— Але як-сми вішла, Михайлику, перший раз з торбов на дорогу, та й чула-м, шо-с у гробі перевернувси, а мині від сонечка свєтого сором стало та й вернула-м си до хати. Молитви старецкі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.
Пила.
— А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знают, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.
Напилася.
— Але-м, старий, п'єна, але-м помийница! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си зрадувала. Але би-с спарив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна — та й в'єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д'хаті дідівських куснів не волочит!
