той бік Дніпра, униз, де за коліном кінчалися димарі й туманів рівний степ…
От іде він степом, а назустріч йому дівчина з чорною косою, очима сірими: підійде, обів'є тою косою чорною, в очі зазирне, спитає так тихо:
— Кого ти шукаєш?
А він так сміливо обгорне її, притулиться червоними губами до уст запашних, степових і скаже:
— Так це ти? Чому не приходила так довго?
А далі… а далі розпливалося все…
Чудно. Може, там десь в Америці, чи то в Австралії, на хуторі, чи в місті є дівчина, а може вона от зараз там майнула за рогом спідницею, а він і не знав. Не знав! А можна було-б підійти до неї так просто, простягнути руку, вона зрозуміла-б… Буде жити він з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею що-дня, а потім непомітно щезне вона, а він і не відчує, що так близько була вона…
А комуна сміється.
— Хиря така, а ще й вередує: та дурна, а в цеї слоняча шкура… Тьху, хоча-б пику причепурив, лісовик малахольний.
І справді, ходив він з рудою бородою, волосся росло на голові буйно й весело, знайомлячися з гребінцем лиш тоді, коли вся комуна на пленарному засіданні ухвалювала надати Петрові належного порядній людині вигляду.
Тоді:
Довготелесний Дмитро сідав на нього верхи і не зважаючи на протести та згоду сидіти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк і цілі фунти віршів. Його держали за шию і
