під струхлявілі східці й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди він ішов про щось думаючи, і то задирав голову догори й усміхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камінчика, що траплявся йому по дорозі. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення і знову біг далі з таким виглядом, ніби у нього боліли зуби.
Сьогодні думки турбували Петра. Такі химерні думки! І він ішов усе далі й далі, не помічаючи, що минув свою вулицю і вийшов у степ.
На ньому були „штаніровані“ кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забіг), кепка, що викоиувала обов'язки портфеля, а коли сонце дуже вже припікало, то недбало валялася на потилиці, як зім'ятий шмат паперу серед трави.
Костюм иноді доповнювала люлька, а по-весні квіти. („Вони ростуть за другою балочкою на п'ятнадцятій верстві, де шлях на Сандорівку“).
Була в нього хустка, якою він користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гігієнічніше залишати зайве на вулиці, ні, цьому причиною були економічні міркування (мило) та лінь.
Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому він спав і вкривався, певніш обгортався. Нерухомим-же він звався тому, що все инше було завжди при нім і на ньому.
Травневий степ вже колосився, стрункий те високий, і Петро, розгортаючи обома руками зелені хвилі, плив прямо на обрій, за кряж, на могилу. Там він любив сидіти й дивитися на
