Він же черговий сьогодні? — обурився бас Дмитра — завгоспа.
Всі хлопці здивовано переглянулись, ніхто нічого подібного за Михайлом не помічав, особливо-ж що-до дівчат, і це був перший випадок порушення комунальної дисципліни з його боку.
— Фью-ю, — засвистав Іван, — засипався й Михайло.
— Весна, — відповів Андрій і почав скептично крутити козячу ніжку з махряку й заялозеної газети.
— Н-да, — позіхнув Іван, — однак, немає води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцією маєш ти вартувати замість Михайла, а Михайлові ми якусь кару вигадаємо.
— Дійсно, чому то я? завжди чомусь я! — Цей Петро почав сперечатися, але йому загнули „салазки“ і він скорився.
Вмивалися над тазом (в тазі лушпиння картоплі, недокурки, різне сміття), хлюпали напіваршина навколо себе, на підлогу, на стінку.
Петро, як черговий, зливав і лаявся, що вони вмиваються, як свині, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопці „прийняли до відома", а що він він сам робив так само, коли не чергував, то ніхто не звернув на його слова потрібної уваги.
Втиралися сірим-сірим, колись давно білим рушником. Потім стали ваксити чоботи. Ваксили вони що-неділі, бо була це єдина розкіш, яку могла собі дозволити комуна.
Поснідавши хлопці швидко розбіглися. Зостався один Петро наварити обід.
Наваривши обід, він поклав ключ від хати
