— Де-ж ти про це довідалася?
— Довідалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то він хоч це пам'ятав!), а другий сів на іспиті з історії, бо сказав, що Батиїв похід був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?
— Дурницю? Я…
— Ти? Ах ти… певно якогось вірша робив.
— Не робив, а писав.
— Однаково.
— Ні, не однаково, то чоботи роблять, м… м…
Помовчали.
Петро: — А знаєш, я, врешті, радий, що скінчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна ідіотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаєш, що вона мені сказала вчора: „Платон — дуже вродливий мущина“. — Чому? запитав я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще зачоти треба здавати… E… куди-ж ми зайшли? М… м…
— У сад.
— А мені додому треба — сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. — Ти не боїшся Галю?
Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:
— Бувай, — і пішла.
Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише
