коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.
На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночи і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест і сміх і тіні під кам'яними хрестами.
Знає Петро, що там і Андрій, і Дмитро, i Іван — вся комунія. Може Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав і хлопці лише догадувалися.
Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.
Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи може тому, що Галину зустрів. Може.
Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.
„І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!“ — Заснув.
Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.
— Стукають, — сказав Іван. — Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.
— Дрихне, — озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, — дрихне, чортова перечниця.
— Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.
