і хоч би тоді крихтонька, — зідхнув хтось жалібно.
Коли доводилося сидіти без хліба, і в холоді хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.
В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.
Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.
— Не штовхайся, — крикнув раптом Андрій, — я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.
— І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.
— Ну-ну.. Курити нічого, так вже й лаються, — озвався Михайло.
Хвилини дві тяглася мовчанка.
— Миша, а Миша… може в тебе є хоч трохи витрусити. А? — це Іван — бичок може де заховався.
Всі напружено чекали.
— Ні, немає…
Зідхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.
— Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.
— Кинь, Петре, — озвався Андрій.
Петро сів і, мрійво дивлячись у вікно, казав далі.
— Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.
