Унизу місто драконом лягло… І далеко голодний кричить пароплав.
— Чи будеш їсти? — питає.
— Хм… Можна. Дай трохи, — кажу байдуже, а всередині — полум'я. Кусень хліба й яєчня щезають, як у прірві.
— Ще?
— Ти, може, сама будеш їсти?
— Ні, не хочу. Для тебе принесла.
— А хіба-ж знала ти, що їсти я схочу?
— Їж собі. Хоч зо мною будь щирим.
— Ну, добре. Ще є?
— Є ще диня й хліб.
— Буду щирим: це мало, ще-б пару яєць, дві, три дині і хліба… хоч з фунт.
Зорі вже так посміхаються хитро, миготять, а шлунок, як лев після вловів, заснув і уркоче…
Я в степу. Лежу й солому жую.
Це не їжа, а все-ж… коли слина перемішується з соломою, ковтаю: шлунок на хвилину затихає…
Жуючи повертаюсь з степу. Зустрів знайомих і зайшов до них. Певно, я їв не звичайно, бо всі дивилися здивовано, тоді я пояснив жваво:
— Бачте, пішов я ще зранку у степ, та забув узяти гроші, а вертатись було неохота…
А йдучи був п'яний від їжі. Це я почув, як доїдав останню скибку кавуна. Тепер, широко розставляючи ноги, я іду і міркую:
