— Хіба щастя в їжі?
Ніч усе більше ясніла, місяць дряпавсь все вище та вище — стискую руки і звертаюся до нього:
— Ми ще повоюємо! — погрожую кулаком і обгортаю дерево ніжно-ніжно. Мені здається, що це та дівчина, що приходить до мене; ні, це — Варя. Все рівно, всі однакові. Раптом хтось кличе:
— Чого кричиш?
Я — кричав? ні, ні, то йому почулося…
Але той підходить. Це міліціонер. Придивляється. Обличчя молоде, безвусе… Мені стає весело і я шкирю зуби: гр-р-р… — як пес. Той відскакує й хапається за рушницю.
— Хто ти? — чую я зляканий голос. Заспокоюю, даю закурити, і він відходить…
— А добре-б було заснути хоч на хвилину! Ні, не можна, додому треба. А вдома вікно зачинене; це один з чергових номерів хазяйки. Вона мене виживає. Стукаю, поки не відбиваю кулаків. Відчиняє, бурчить.
Прокинувсь у дев'ять. Ну, їсти ще не хотітиметься годині зо дві: велике діло звичка! Через це можу де-що написати… Сідаю й пишу, але з голови не вилазить ні однієї думки.
Починаю лаяти себе: не допомагає. Тоді лагідно вмовляю:
— Ну, ну, треба-ж написати… Що-ж ти даремно вчора їв?..
Так, так, тобі зовсім не варто давати їсти, бо ти однаково нічого не пишеш.
