Але рука не може всього написати: так швидко, як у бурю, несуться думки…
В такі ночі я проклинаю й вию.
— І нащо поїхав я до Криму!? Добре лікування легенів! Тут, без роботи…
Потім приходить криза.
Лягаю на підлозі, на рядні (бо хазяйка забрала всі речі), очі в стелю… Як на екрані пройшла ковбаса, хліб і кавун… це — початок. Зараз за вікном буде око… Я вже знаю наперед увесь програм. Це око убійчо-вперто вдивлятиметься в мене і буде розглядати, вивертати мій порожній шлунок… Воно не мигне, не змінить свого виразу. Потім, коли я зовсім знесилюся від цього проклятого погляду, прийде хто-небудь.
Я лежу й міркую: якщо прийде стара жінка, це погано, бо буде примушувати мене сідати до столу й писати…
А коли прийде дівчина, то сміятиметься і плакати наді мною буде…
Хтось на голову поклав обруч і душить з усіх боків, а по ньому невідомі бондарі клеплють…
От розчиняються двері. Хто-б це? Над головою схиляється знайоме обличчя.
Це Варя.
— Що з тобою?
— Голова болить просто…
— Чи підемо на історичний?
— Підемо.
