— Ід-ди до такої-то матери!
— А ти що? По зубє хош?
— То-то…
Стою, очманів… Нарешті, чую:
— Штамповщик-картонажник!
О, щастя! Я один подаю картку. О, радість!
— Штамповщик, штамповщик! — кричить хтось, — тут тільки що був ще один!
— А вам яке діло? — кричу я люто.
— Ванька, а, Ванька, йди! Штамповщика кличуть!
Приходить Ванька, дає картку. Його номер менший і мою картку повертають. Свинство! Питаю:
— Чи не будуть ще викликати?
— Ні, на сьогодні немає…
Іду геть. До кого-б його піти? Ні, сьогодні краще пропустити день, бо ще трохи є грошей. Так, так… піду, коли зовсім буде погано.
А сонце пече, аж страшно. Слабий я. Як штампувати буду? Завжди так, як з'їм трохи, так і немає сили, а здається, що повинно-б бути навпаки…
З біржі я пішов у міський сад. Був, поки почали вигонити безбілетних. Повертавсь, уже смеркати почало, А на розі Нахимовського й Великої — кафе. Музика грає, а люди їдять. Як вони можуть їсти так поважно, потроху… І їдять вони таке жирне. А мене вже нудить від жирного.
