Лікар учора казав, якщо буду так жити, то не більше як рік протягну, хоч би і в Криму… Ну, як усі лікарі, він, звичайно, бреше…
По стіні дряпається павук…
Кажуть, дикуни їдять павуків… Невже й вони такі голодні?
Павук, ох, якби він був трохи більший! Я підводжуся і кричу: — хоч трохи! — і злісно б'ю павука.
На стіні залишається чорна пляма, і ноги ще дригаються…
Я стою й сумую над ним.
— Павуче, мій павуче!
— Дикуни їдять павуків.
— Мабуть, там павуки великі, великі…
— І чому я не дикун?
Сідаю, з очей ллється вода, вона солона… Встаю й кажу рішуче:
— Пролетарій не повинен плакати, хоча й голодний! Пролетарій ніколи не повинен занепадати духом!
Мотаю головою й кажу:
— І який це дурень сказав?.. який дурень?
А ввечері знову почалося…
Темне, напружене око важко, вперто дивилося. Дивилося, поки не взяло всю кров з мого серця. Тоді його змінила жінка, вона знову примусила мене сісти й писати. Перо не слухалось, але вона штовхала мене в спину й шепотіла:
— Ти мусиш! Ти мусиш! — і я писав.
