— От скінчимо цікаву комбінацію.
— Пароплав іде за 20 хвилин!
— Без нас не піде, — відповідає Ніна.
— Тоді я вживаю радикального способу, — кажу я, і штовхаю дошку, потім беру Ніну за руку й тягну.
— Я не піду, говорить вона призирливо і ображено виривається.
— О? — здивовано питає брат і Юхим.
Так. Вона не їде зовсім; коли Іван і тепер гнітить всяку індивідуальність, то що буде далі?
— Ми спізнимося, — кричу я, але Ніна ображається ще більше.
— Прошу не кричати! Юхиме, чого він кричить? Я зробила щось погане, Семене?
Юхим і брат нападають на мене: я знову винен у всьому, я завжди роблю їм неприємності… От, яка погана вдача в цього Івана!
Я безнадійно мовчу. Я знаю; зроби це саме хтось із них, то може-б і була спірка, але не було цих непотрібних і жалісливих розмов про вдачу, про те, як варить у де-кого з присутніх їх поганий, дірявий казанок і т. под.
Нарешті урочисто рушаємо.
Ідемо, (перший гудок) маршируємо, (другий) біжимо, скачемо, (третій гудок) летимо…
Збиваємо з ніг якусь стареньку з собачкою і вже по трівких сходнях скочуємося на палубу прямо в обійми варти.
З пристани гукають про квитки, але пароплав повертає, біла стежка біжить півколом і
