праворуч розгортається жарка панорама Севастополя.
Я майже щасливий. Але мене непокоїть вартовий, що ніяк не відходить від нас. Він переказує щось иншому, і за 5 хвилин той підходить і таким, знаєш, неприємним голосом починає…
— Громадяни, після третього гудка, коли східці знімаються…
Далі я вже не дочуваю, бо серце повне передчуттям і ляком що-до зменшення нашого бюджету. І, справді, до мого настороченого вуха долітає коротке, але страшне слово „штраф“.
Обертаюся: Юхим дипломатично й підло дивиться кудись в далечінь, брат вже лізе в кешеню… Але Ніна хапає його за руку й весело запитує:
— Який штраф?
— Руб двадцять.
— Руб двадцять? питає Ніна, а чому не два і не три? Потім до Юхима: Дай товаришеві цигарку… Ви знаєте, ми подорожуємо… вибачте, що цигарки погані.
Вартовий нерішучо мнеться, але, бачу, підводить голову.
Я заплющую очі, стискую кулаки… я хочу крикнути: пропащий! Хочу підійти і співчуваюче стиснути йому руку, але боюся, що тоді скінчиться гіпноз і… руб двадцять!
Друже, скільки було-б на наші гроші тридцять сребреників?
