Юхим сіпнув мене за полу, а брат показав кулака…
Я тобі не писав про Нінину забастовку? Ні? Справа така: гроші тепер в неї, і от одного разу за щось розсердившися на Юхима, вона нас 24 години проморила голодом, тому довелося скоритися.
На ранок вирішили лізти на якусь там гору, по-братерськи розділили всю поклажу на чотирьох, бо Ніна „терпіти не може коли для неї щось роблять лише тому, що вона дівчина.“
Певно ти не уявляєш, що це таке вдень дряпатися кущами, колючими й рясними, як моя борода. Дряпатися з 20-хунтовим багажем за плечима. Це приблизно таке саме, якби тобі за спину прив'язали мокрого піску і примусили лізти на хмародряпа, при чому весь час били-б по ногах, по спині, по обличчю колючим дротом.
Дві години впертої роботи, і я безсило впав на вершині скелі. Через п'ять хвилин коло мене лежав і брат, але Юхима й Ніни не було й чуть. Ми гукали, прислухалися: тиша. Мертва, пустопорожня тиша. Нарешті десь чутно стогін, потім жіночий сміх… шелестять кущі, і Ніна легкою ходою йде до нас, але згори.
— А Юхим де?
— А… там, — вона робить невиразний жест униз.
Ждемо. Знову зашелестіли кущі, нарешті з'являється Юхим…
Обідраний, червоний і безсилий.
