Важко дихаючи, кидає він клунки, і лише тепер я помічаю, що в Ніни немає поклажі. Розкриваю рота, щоб шпигнути її, але вона підводиться й кричить:
— Швидче, швидче! Треба ще встигнути з самої гори подивитися на захід сонця. Путеводитель Ціперовича каже, що це надзвичайно красиво!
Юхим дивиться на мене; в очах у нього передсмертний сум… Я вагаюся хвилину-дві, а потім рішуче й понуро беру три оклунки, і згинаючися впоперек, лізу слідом за ними.
Ти, здається, приятель Юхима, так знай же, що він велика свиня; коли я змучений, стомлений, як останній віл, пер ці прокляті оклунки, плюючися густою, як вершки пряженого молока слиною, падав, дряпався і знову ліз, то він, стоючи на горі і заклавши руки в кешені, шепотів щось Ніні, а вона сміялася. Я знаю, він нарочито казав їй щось смішне про мене.
Мені звичайно на Ніну наплювати, але для чого він їй показував, що в мене висмикнулася нижня сорочка?
Ночували ми на горі. Ніна закуталася в три простирадла, а ми троє в одне… воно було вузеньке таке й дране. Я розвів багаття і всю ніч, до ранку, одним боком клацав зубами, а другим пікся…
Нарешті прийшов ранок, і ми всі, злі, сонні (крім Ніни, звичайно,) почали спускатися.
Ніна, як завжди, була спереду.
