лише через годину рушаємо з Алушти. І то це щастя, що я умовив її не лізти на „Ай-Петрі“ ще біля Ялти, де по Ціперовичу:
„Величня панорама південного моря і стрімкі кручі — по красі своїй конкурують з екзотичними краєвидами Італії“.
Не буду вже описувати всіх моїх мук, згадаю лише про незвичайне сальто-мортале Юхима на мою голову, що він зробив з вершини дуба, куди затаскала його нечиста сила з наказу Ніни, бо вона в того-ж Ціперовича десь на 325 чи на 235 сторінці вичитала, що в ясну годину імено з цього дуба, на самій потилиці А-Ю-Дага, видко турецький беріг.
Дійшли ми до Алушти досить благополучно, коли не згадувати одного випадку.
Ми відпочивали за Карасаном. Була прекрасна, ясна ніч. Море світилося якимось чудним світлом, шелестіло й ліниво ніжилося коло самих ніг.
Ми лежали на пляжі. Лежали спокійно, тихо, як порядні мандрівники, стомлені довгим переходом.
Всі спали. Я мрійно дивився в небо і зовсім не почував, що десь коло мене, в чиїсь голові зароджується божевільна думка погубити нас.
Думав я про всякі мирні і безобидні речі. Коли Ніна тихенько штовхає мене в бік і шепоче:
— Іване, а Іване, ходімо по виноград.
