— По який виноград? — здивувався я. — Де там поночі його дістанеш?
Тоді Ніна, сміючися, розповідає мені свій план. Я не знаю, які в неї були думки, але я згоджуюсь, міркуючи щось инше.
Віднині я знаю, що татари нарід скупий і, як в більшості хазяї і дрібні власники, цінують людське життя нижче якихось двох-трьох ґрон винограду…
Ой, я почував щось недобре, але підвівся тихенько, щоб не турбувати Юхима й брата.
Натягнув черевики. Брат сопів. Я підвівся, і ми ступили на один крок, але Юхим раптом сів, протер очі і запитав:
— Га? Який виноград?
— Та ото це… Я тебе будила, будила, а ти нічого не відповідав, так я покликала Івана йти по виноград.
Це була ясна брехня, але, певно, для Юхима було вигідніше, і він промовчав.
Вони пішли.
А я знову лежав і думав… Думав про те, як я ненавиджу Ніну, як добре було-б, коли-б їх там десь спіймали і дали духу.
Ні, хай одного Юхима поб'ють добре і хватить з них.
А Юхим! Ото свиня. Люди трудяться, зрощують виноградники, а всяка нахаба, що приїжджає в Крим, ходить там з дівчатами, ламає кущі, псує добро, краде…
Ех, якби я був хазяїном, халера їм у пуп, доброї бобі дав-би — якби спіймав!
