нервовий почерк, перекреслені і наново переписані цілі сторінки… ви можливо помітили-б і жовті плями від сліз… А втім, може то морська вода?
Потім того, я три місяці не одержував від Івана листів. Три місяці я бомбардував його на стару адресу і, нарешті, на четвертий, не маючи відповіді, поїхав, аби, якщо не вдасться побачити його, то принаймні хоч передати цигарок, мила і все необхідне.
В дорозі у мене розболілися зуби. Виходячи з вокзалу, я відчував гострий, звірячий біль коло лівої скроні. Спочатку вдарило вгору, потім потягло униз, і поки я добрів до трамваю, почало боліти в усі.
І все це зробило прокляте вікно в потязі.
Сідаю й їду… коли дивлюся — Юхим. Він теж впізнає мене.
— Юхиме, здоров!
— Здоров, Борисе.
— Що робиш? Як живеш? Де Іван?
Мовчанка… Потім важке зідхання:
— Погиб…
— Ну?..
— Погиб сам і Ніну загубив.
— Та що ти? Ах, чорт? Коли-ж, як сталося? Де? В Криму?
— А чорт його знає де… Чи в Криму, чи тут… я знаю?
— Не розумію…
— І розуміти нічого — мені вставати час… До побачення, забігай…
