Скочив. Що за чорт?.. Ой, зуб… Проклятий зуб!
Зіскакую й собі; і раніш, ніж іти до Івана, біжу в зубну поліклініку.
— Швидче…
Мене заспокоїли, зняли пальто, й я увійшов у середину.
Переступивши поріг великого, світлого кабінету, я потрапив в коло якихось гарненьких фей. Вони в білих халатах з ласкавими усмішками (це я тепер так думаю, бо тоді й не придивлявся) посадовили мене в крісло… Зуб стрибав у роті й здавалося, що він сам от-от вискочить… Терплю. Нарешті якісь там таємничі маніпуляції скінчені… Одна з добрих фей підходить до мене й прохає роззявити рота… Голос ніби знайомий, але проклятий зуб не дає ні про що думати.
Я широко роззявлюю рота, і вона вкладає блискучі обценьки. В зубі трохи заспокоїлося, і враз я відчув, що в мене від самого черепа вздовж усього кістяка, до кінчика великого пальця на нозі, встромили гарячу, гостру шпильку…
— А — ой! — хочу сказати я, але ця фурія обхопила міцно голову і тягне, тягне годину, другу, вічність — нарешті…
— Крак…
Дивлюся помутнілими очима, а мене втішають, умовляють сісти знову:
— От, уже й немає пів зуба!
