Сідаю. Може так і треба? Терплю знову, міцно тримаюся за крісло… Тягне.... Нарешті чую той-же знайомий голос:
— Не можу… Позвіть Петра Івановича.
— Уф! я теж більше не можу…
Дівчата про щось радяться. Увіходить якась середнього віку людина… Дівчата йому розповідають… Він легко й швидко виймає зуба… Я дякую, збираюся йти, але чую над вухом:
— Борисе!
Обертаюся — Ніна.
— Чого ви тут?
— Я вже два місяці, як вчуся на зубфаці, каже вона радісно. — Це я вам виривала зуба.
— А… гм… дякую… — розгублююсь я, але мене виручає лікар. Він підходить до Ніни й каже суворо:
— Ніно Миколаєвно! Я просив вас, щоб ви не чіпали пацієнтів. Вам ще рано, бо ви тягли сусідній, цілком здоровий зуб. Дивіться, як роблять старші.
Ніна ображено дивиться на нього і вже хоче сказати щось, але лікар безнадійно махає рукою й відходить.
— Ну, ходімо до мене, каже вона…
Я хочу розпитати про Юхима, хочу взнати, чому вона жива й здорова, але вона наповнила мої вуха тисячами всяких дурниць…
Швидко минули вулицю, другу й піднялися на другий поверх.
Ніна подзвонила, і коли розчинилися двері, я побачив руду щетину мого хорошого Івана, а він широко розкрив обійми.
