Я просидів у них дві години, і нам було весело. Іван мені казав на прощання:
— Живемо ми добре, але часто лаємося. Ти-ж знаєш мене: я ніколи ні в чому не поступаюся…
В сінях вони посварилися. Ніна щось казала Іванові сердито і вперто, а він як завжди бубонів:
— Чорта пухлого! Хай я буду останній йолоп, коли зроблю це… Я з тобою й балакати не хочу…
Але зачинилися двері, і я почув, що там у сінях, де зосталися Ніна й Іван, ніби там пищали миші й хтось ходив калошами по болоті й чавкав.
— А все-ж таки, Ніно, я не розумію вашої поведінки в Криму! — сказав я знову, відчиняючи двері.
Звичайно, я не осуджую Івана за цей вчинок. Дійсно неприємно, коли підглядають твоє інтимне життя.
Але скажіть: — навіщо треба було кидати важким чоботом? Невже під рукою не було якоїсь старої калоші?
