не буду писати, може самі коли дізнаєтесь, а як ні, то для чого виводити все на чисту воду? Для чого каламутити? Не треба каламутити старого, Борисе! Ну, от власне і все, що я хотіла написати вам! Чи гадаєте повертатися додому?“.
Оце й увесь лист…
Не каламутити води! А хіба вода була коли скаламучена? Хіба вона, Маріяка, не була завжди спокійною і не поводилась зі мною, як і з усіма — спокійно і просто. Чудно. Справді чудно. А хіба з мого боку було що-небудь? Хіба я казав хоч слово? Вона може ще гадає, що я сюди втік від неї?! Ха! Не каламутити води! Зовсім не до речи! Так і напишу: „Зовсім не до речи!“
Але для чого писатиму я? Мені зовсім не цікаво писати їй.
Я не хочу писати їй! і не хотів ніколи.
Навіть чудно, про що я міг писати їй раніш… про що я писав?
Вечір.
Ви знаєте швидкі кримські вечори? Вони прилітають так несподівано й живуть лише півгодини і раптом зникають, замінюючись оксамитовою ніччю. Тоді вітер пролітає над проваллям, загортається в пахощі квітів і прикутий місячним промінням лежить на дні.
Вчора був дощ, і річка Кача не який-небудь струмок двохвершкової глибини. Ні, вона
