гірський потік, що кидає каміння, намагається розірвати ненависні скелі. Збирає сили, вигинає спину, і в страшному напруженні борсається в глибокому проваллі й погрозливо стогне.
Це внизу.
А на горі, тут, на терасах винограду, тихо, лише стиглі абрикоси, хлюпаючи, падають на землю. Міндалеві дерева під місяцем здаються мертвими, кипариси думають свою думу.
Я чекаю…
Раптом дві гнучкі, темні руки обняли шию і сильно шарпнули вниз. Лежу на землі, бачу між зорями, що на небі, дві давно знайомі зірки, правда, темні, але блискучі.
— Добрий вечір, — чую гарний, співучий голос і почуваю, що зараз засміється весело, невпинно, до болю лоскотно.
Це — Кара. Як хочте — моя Кара.
— А чого ти сумний сьогодні?
Кара так завжди питає мене, бо вважає людину не сумною лише тоді, коли вона від сміху качається по землі. Пригортається, зазирає в вічі.
— Чого? Хочеш, заспіваю?
Це велика ласка й буває це рідко, але я не хочу.
— Я не сумний, чого-б я сумував? — кажу і додаю:
— Я одержав вчора листа.
— Покажи! — наказує вона і нишпорить по кешенях. Віддаю. Читає уважно, пильно, потім раптом:
