— Ти не любиш її?
— Не знаю, — відповідаю я щиро…
Кара дивиться, а в очах загубленість птахом б'ється…
— Ну, не будемо згадувати про неї. Добре? — питаю.
— Добре, — каже вона тихо і сумно… Сидить поруч, мовчить… Та хіба вона може довго мовчати? Хапає за голову, тягне, цілує так міцно, ніби хоче губи прокусити. Відривається, сміється, заливається дзвінко на ввесь виноградник… Здається, ніби щось заховане, придушене вирвалось на волю і з радости, з молодого завзяття, як теля, задерши хвоста, гасає по терасах…
Вона завжди така. Коли я читаю їй свої оповідання, довгі і страшенно психологічні, вона притихає спочатку, а потім, позіхнувши де-кілька разів, нестримано починає сміятися.
— Чого? — питаю ображено.
— Ха-ха, коли ти читаєш, у тебе ліве вухо ходить, як у зайця!
Вигинається, як кішечка, тре щокою руку… Раптово шарпнула, обгортає, і летять обертом всі етюди, оповідання, нариси. Психологія замінюється на її очі. А очі у неї були на диво гарні… Сама вона струнка, смуглява й дика. Иноді, сидячи над проваллям і обмірковуючи якусь там річ, я раптом котився униз через колючки й кущі. Підводячись, весь подряпаний, зустрічався з Кариними очима, але в них не
