було ні краплі каяття: лише сміх. Доводилось брати на руки, відносити до кущів акації і лишати її там.
Иноді казав, що скоро поїду. А що вона буде робити? Вона?! Не знає. Піде за когось, от і все.
Просив її не приходити до мене, але часто вночі прокидався несподівано; це вона соломинкою лоскотала в носі, потім припадала до мене.
Питав: — Нащо ти робиш?
Сміялася — „Я люблю тебе і мені лише дев'ятнадцять літ. Відгуляю своє, піду заміж; буду пекти, варити і тебе згадувати. Тоді вже не доведеться, нікуди буде ходити. У нас строго… — каже вона і пригортається до мене…
— Я люблю твої круті, горді плечі. Я не знаю, які у неї плечі… Я не знаю…
— Милий, ти казав, що не будеш згадувати про неї…
— Правда, правда, але-ж у неї червоні великі руки і сильні руки… Зовсім некрасиві, негарні руки.
— А у мене гарні, темні, темні руки, — каже Кара, — ніжні, але сильні… Мої руки дуже сильні. Ти-ж любиш силу?
— У неї, ти знаєш, у неї зовсім сиві брови, такі білі й невиразні.
— А у мене гарні, тонкі, татарські брови.
