— А у тебе гарні, чудово гарні, як гірська стежка, вузькі й круті брови. Я зовсім забув про неї. І навіть не пам'ятаю, які в неї очі… Які в неї очі?..
— У мене чорні очі!
Ах, я знаю, які в тебе очі, у тебе темні, дуже темні очі, темніші й глибші, ніж гірське провалля вночі. А у неї? Я не знаю, які в неї очі. Здається сірі…
— Я не люблю сірого кольору, милий. Я не хочу, щоб ти казав про сірі очі, милий!
— Добре, я не буду говорити про сірі очі, але ти знаєш, вона ніколи не дивилася на мене ласкаво, тільки, коли я їхав, вона дивилася пильно…
— Вона ніколи не просила мене читать їй, як ти, але-ж вона завжди розуміла мене, хоча ми з нею мало про що балакали. Вона…
— Милий, ти казав, що не будеш говорити про неї…
— Правда, Каро… — мовчанка. — Але я піду додому…
— Ти сьогодні йдеш перший!
— Я іду перший? А хіба ти не хочеш вже йти?..
— Чого я так поспішаю? У мене голова болить, у мене так страшенно голова болить…
Пішов, обернувся. Стоїть, дивиться, рукою махає… Чую, що вже сміється.
— Дурна, дурна.
Пішла. Співає…
