А ввечері ніби хтось прочитав сторінку з давно позабутої книги. Гарна, хороша, мила книга…
Над степом смеркало. Важко, підбиваючи шлях, ішла з степу отара. На далекому сході хтось бавивсь, запалюючи сірники.
Важка хмара посувалася поволі, потроху, і вітер, придушений додолу, схилив на обрій голову, так що з-за кряжу було видно лише кучері, які крутилися легкими стовпиками і хиталися ледь-ледь. Ми поверталися зі степу. Маріяка і я.
— Я завтра їду до Криму.
— Чого? — спитала байдуже.
— Так, діло є, — відповідаю, а очі в землю.
— Маріяко… хотів ще щось мовити, та дощ пішов, переплутав усі думки… Холодно стало… Так і не сказав тоді нічого… А от тепер цей лист.
Кажуть, ві-сні бачиш те, чого бажається. Це — брехня. Я зовсім не хотів її бачити, навіть з вечора думав про те, щоб не приснилась вона мені… але не так сталося, як бажалося.
Приснився мені таки той самий вечір, та инша розмова була. Стоїть вона бліда-бліда і квітки нервово в руках шелестять. Одвернулася, дивиться в бік.
— Маріяко! — кажу…
Глянула… руки простягає… Кидаюсь.
— Так правда? Я-ж знаю.
