— Я давно чекала, що ти прийдеш, — каже… Але раптом відвернулася, пішла швидко, зникла в дощовім шумі. Кличу… Не чуть відголосу. Хапає каяття:
— І нащо я казав? Нащо? коли я її ніколи не любив!
Прокинувсь. Чудно!.. І привидиться-ж таке… небажане.
— Прощай, Каро! Так швидко, як літній день, разгоралося наше кохання.
— Ти була занадто близька до мене. Я бачив тебе наскрізь, ніби світив рентгеном. Моя гарна, дурна Каро! Пам'ятаєш вечори, коли я, стомлений боротьбою, своїми думками, хотів відповіди від тебе, — ти-ж лікувала мене поцілунками.
— Коли в мені важкими хмарами збиралися спогади й вражіння та шукали виходу, ти бурею розганяла їх, не даючи їм пролитися дощем. Тобі не треба було цілувати і розпалювати мене в часи шукання…
— Каро, Каро, не треба було випивати з мене усіх сил. Ти була занадто пожадлива, ти не хотіла нічого, зовсім нічого залишити мені… Кожен раз після побачення з тобою я приходив додому розбитим. Я нічого не читав, я нічого не писав… Ти була, як буря, яка нагло приходить, застелює весь обрій, все небо… Але так швидко й пролетіла ти, як пролітає ця
