південна буря… А потім, Каро, тобі зовсім не потрібно було мати гарних очей і тонких брів…
— І навіщо ти літніми вечорами, коли я писав, приходила й несподівано лякала пісні. Ти не розуміла, що пісня породжує любов, ти не розуміла, що кожний твій поцілунок коштував мені пісні, що кожна твоя ніч вбивала співи, бо було це надто… Потім тобі не треба було, коли я читав свої твори, тобі не треба було так одверто позіхати… Та що там! Ти сама добре знаєш, чого непотрібно було робити тобі й мені.
З такими думками іду до Кари.
— Залишся, не їдь, — каже вона…
— Чудна, Каро, ти зовсім дитина…
Як то? Вона дитина? А в протилежному я ще не переконався? Ну добре, коли я залишусь, то вона доведе мені, що я дурень.
— Коли ти повернешся?
— Гадаю, що через рік, а може й швидче… а може…
Ну, добре, вона чекає.
— Але гляди — додає Кара: — Не дури!
І ми з нею прощаємось.
Я не дурю її. Я кажу щиру правду. Може я й повернуся…
Тут абрикоси в кінці й груші вже є — там від ягід рясно, рясно. Гей, гей! Як то буде? Стукотить машина, з містка на місток перескакує, заховалась, зарилась в тонелі… От ос-
