танній, четвертий. Вже рівно, але трава ще жовта, попалена, зсохла і гори тремтять праворуч. Літні гори, сині, покриті туманом. Там, за цими горами, я кинув щось, кинув щось, а що — не згадаю…
А спереду степи рівні, рівні й знайомі, близькі. А з тих гір (через степ, аж туди над Дніпром) простяглося незриме для всіх павутиння… І от їду я й, як павук, тягну за собою ще одну нитку… Як ще їхав, то віз щось із дому туди, у ці гори, а тепер з гір везу, що — не знаю…
Ніч і день. А увечері видко за зворотом знайомі огні. Загуркотів міст, дим забився об шкло, засичали вагони. Вдома…
Знайомих одвідати треба… До кого-ж іти? До Васі? Звичайно до Васьки… Він краще всіх знає: де, що і як. Він і посаду знайти допоможе.
А коли до нього йти, то проходити повз її вікна…
Ге! Ні… Стоп! Ти не підеш, чортова лялько! Не підеш. Її побачити схотілося? Її? Дурниці! І чого-б я хотів її бачити? Я піду до Васі, а чим винен я, що вона живе коло нього? Ясно і просто. Просто і ясно. А при чому тут вона? Хіба я згадував про неї? Чудно, коли так. Ну-да. Я згадував усіх знайомих і її згадав. Чому-б і не згадати, коли вона моя знайома? Просто знайома, от і край. Іду до Васьки… Раз, два! Раз, два! Лєвой, лєвой.
