Бачив таки її. Коли йшов до Васі, вона сиділа на вікні й писала щось. Певно свої віршики. Але я не звернув ніякої уваги й спокійнісінько пройшов повз неї.
Чого-б я дивився у всяке вікно?
А коли сидів у Васі, Маріяка зайшла. В кімнаті було так душно, що у мене голова закрутилася, а вона червона була… Не гарно, коли в кімнаті важке повітря… Я підвівся і відчинив вікно, а коли обернувся, вона вже була чогось бліда…
— А… добрий день… Надовго приїхали? — Але потім, не чекаючи відповіди, до Васі:
— Чи немає у вас Винниченка: „Краса і сила?“
— А отам на полиці, — каже він. — Немає? Та ви-ж взяли ще вчора.
— Ах, правда, вибачте, — говорить вона й знов їй ніяково. Дивиться байдуже. — Прощавайте! — Пішла…
Бліда трохи стала, схудла, але не змінилася майже зовсім. Така-ж крижана, лише очі великі, сірі, з промінням. І як ці очі не розтоплять її і не спалять оточення?
Пішла… На сонце набігла хмарка і день посірішав.
— Ну, розкажи, як жилось у Криму.
— Що розказувати? Я писав тобі докладно… Пора йти.
