— Так скоро? Ти-ж хотів про щось розпитати…
— Ні, не охота. Иншим разом.
— Провести тебе?
— Ні, ні, я сам піду.
— Заходь.
— Добре.
Іду. Повертаю коло бузку, наліво її вікно. Зараз… От зараз… Ноги зовсім не йдуть, не слухаються…
— Борисе!
Зупинився, чи кликав хто? На вікні Маріяка. Дивиться, обличчя, як завжди, серйозне, а очі сміються і перемигуються проміннями…
— Про що так замислились? — питає.
— Я? Нічого. А що вона робить? Пише?
О, що до неї, то вона нічого не робить, байдики б'є.
— А ви пишите?
— Ні!
— А що робите?
— Теж нічого.
А вона як?
Вона дуже розледащіла. Після роботи спочине годину-дві і йде працювати в клуб, а потім на скелі, вона що-вечора ходить на скелі… Та мабуть прийдеться кинути, бо просто не можливо: де не ступиш — пара, то на голову, то на руку станеш. Прямо лихо! Навіть посидіти не можна. Вчора її, наприклад, просили оступитись з одного затишного кутка — бо це „їх“ місце!
