— Їх! От чорти! — І вона засміялася…
— Ну, прощавайте, — сказав я, чогось раптом розсердившись.
— Ідіть собі.
Пішов.
А й справді гарно мабуть тепер на Дніпрі? Треба коли-небудь піти подихати свіжим повітрям…
І як я раніше не зібрався туди? Треба неодмінно піти…
Зустрів якось випадково й сказав їй, що ходжу що-вечора на скелі, і дивно — не бачив її ні разу.
— А-а! — тягне Маріяка байдуже. — Я ходила у степ, я на скелі давно не ходжу вже…
Тепер вона ходить на скелі. Зустрічав, певніш бачив, бо не балакав і не здоровавсь. А час летів.
Осінь. Розкидала жовте волосся, розіслала килими. Ночі прозорі стали, ранком земля холодна. Павук плете павутиння між голим віттям, вітер холодний, злий сичить по кущах, а Дніпро синій, темний. Справжня осінь, ясна, кришталева.
Ніхто вже не ходить сюди у цей парк, лише я та Маріяка. І між нами теж ця прозора осінь, павутиння незриме струною… Тягне воно, притягує нас з двох кінців міста сюди в парк… Я не пручаюсь. А Маріяка хоче розірвати, видно, змагається міцно… Я знаю чого… Але-ж
