ми повинні зустрітися. Як то буде? Знаю. Треба байдуже всміхнутися і сказати:
— Давно вже не ходжу я сюди і ніяк не гадав зустріти вас тут. А от вийшов випадково і зустрів.
Вона знатиме, що я неправду кажу, але буде мені вдячна.
Сиджу, мрію… Голос:
— Добрий день!
Вона! Схилилась, дивиться пильно і голову по своєму звичаю в бік, потім підходить, бере за руку, підводить угору…
— Діждався?
Обгортає і цілує кріпко, міцно. Рвучко повертається і йде.
— Почекай!
Іде швидко, сходить на доріжку, щезає. Схоплююсь, біжу — вже не видко її. Натикаюсь на якусь юрбу. Питаю. Ніхто не бачив… Біжу далі. Кличу.
Тиша. Лише вітер шумить в кущах і пісок рипить під ногою.
На другий вечір вона не прийшла. Вже засвітились лихтарі у місті. Пішов до Васі… На вікні Маріяка.
— Добрий вечір.
— Добрий, — всміхнулась.
Чи не зможу побачити її завтра ввечері там на скелях? Мені треба з нею побалакати. Конче потрібно. Необхідно…
