— Ух, і біжите-ж ви! Ходімо далі, ви-ж у степ?
— Так! У степ.
— Ну й я піду з вами… Можна?
— Можна.
— Гарний вечір… Зорі… Я люблю зорі, я не можу жити без зір. Коли їх вкривають хмари, мені стає сумно, — каже вона:
— А тобі, милий? — Здрігнувсь. Вона-ж, сміючись, дивиться і простягає руки.
— Я чула вашу розмову. Ах, які ви обидва дурні! Страшенно дурні.
Вона чисто така, якою я бачив тоді її, ві сні, але зараз вона вже не втіче-е. Звірем хапаю її, цілую вуха, очі, брови… Гей! Молотом, паровою мащиною гатить серце по ребрах, силкуючись вирватися… Заніміла, лише очі з-під довгих вій дивляться жваво, весело.
І враз хмарка, така ясна і хитра хмарка.
— А що то за Кара?
— Я не люблю її.
— Не любиш? Ну й добре.
— А чому не спитаєш, чи любив чи ні? — кажу я, і мені чогось стає боляче. Чи тому, що вона не розпитує, не цікавиться?
— Ну, то вже не моє діло, — каже вона і додає: — і тобі… чи любила я кого чи ні. Зовсім. Абсолютно.
Правда, правда. Я-ж забув, що це Маріяка… Справді, яке мені діло, чи любила вона кого чи ні? Коли я схочу, то можу поцілувати її в плече і сюди… і сюди… Правда?
