Вона була бентежна.
Може через те, що вона була така бентежна, я міг цілі дні дивитися їй у вічі. Ми-ж часто ходили в степ. Схиляться вітри над яром, хмари розкидають руки над обрієм і тихо, тихо злітає вечір… Жовта осінь, жарка.
— Хо, — нахиляється Маріяка: — Я бачу, ти зовсім згорів. Потім: — Маестро я дозволяю вам скинути сорочку!
Скидаю, повертаюсь до сонця.
— Хороше! Підсовуюсь, тягну руку, другу.
— Ну-ну, — застерігає вона… Сиди собі. Читай!
Иноді не бачились днями, тижнями і побачити її було неможливо.
Заходив до неї, шукав по знайомих місцях. Немає ніде. Коли-ж зустрічав випадково, чув заяву:
— Ти мені страшенно набрид. Я не хочу тебе бачити!
Потім якось знаходив вдома цидулку: „Борисе, як почуваєте себе? Залиште завтра вдома книжку. Зайду о 8 г. вечора. — М.“ І внизу примітка: „Я весь час зла страшенно і ти не сердься.“ — Все це значило, що завтра підемо куди-небудь. Але чому завтра, коли я хочу сьогодні? Я зовсім забув: у мене завтра діло, дуже важлива справа і рівно о восьмій… Залишаю записку. „Іду до Н, прийду годині о 12-тій. Книжка на столі.“
