На завтра о пів на восьму вихожу, вертаюся о 9-тій. Відчиняю двері і від здивування німію. Коло столу Маріяка читає мої зшитки.
— Що це за мода читать чужі рукописи без дозволу?
— А що-ж, скажи, будь ласка, робила-б я до 12 години.
— А, і тільки. Аби час минув, а так тобі не цікаво?
— Зовсім не цікаво, — каже вона.
Починаю злитися і питаю:
— Чого я не міг тебе бачити цілих десять день?
— Не хотіла я тебе бачити.
— А тепер хочеш?
— Хочу.
— Так може я не хочу!
— А мені яке діло? Можеш робити, що хочеш. Я не буду перешкоджати тобі й сидітиму мовчки.
Залазить на ліжко, підбирає ноги, мовчить.
Читаю. П'ять хвилин, десять, пів години… Мовчить.
— От ірод, — думаю, — почекай-же.
Читаю ще хвилин десять. Озираюсь — її немає. Втікла!.. А місяць так гарно світить… бере жаль. Піду до скель… Іду по вулиці, завертаю до Дніпра. Сідаю і слухаю, як шелестить він десь далеко внизу під ногами. Дивлюся на вогні, що лягли над мостом і над берегом тим. Ніч ясна й холодна. Ех, скоро зима, вже одної сорочки мало; проходить свіжий вітер крізь неї.
Але мені хороше, зовсім хороше!
