Хіба я й сам не можу посидіти? Все одно через пів години час лягати, бо завтра рано на працю. Встаю і кажу сам собі:
— Ну, да, звичайно!
Несподівано з-під скель чути сміх і гола рука хапає за ногу.
— Де була?
— Купалася.
— От, дурне! Вже осінь і холодно.
— Ет, що там! ходім купатися. Вода тепла.
Ну що зробиш? Іду. Роздягаюсь. А Маріяка десь щезла… Чую, пливе.
— Ау! Ух як холодно. Сміється.
— Пливи до мене! — кличу.
— Ро-о-зумний який! — лунає над водою її насмішкуватий, ваблючий голос, на чорній воді голова підпливає, клацає зубами.
— Ну, вилазьмо. Я змерзла, як цуцик!
Видряпалися на самий верх скелі. Б'є одинадцять, дванадцять, година, дві, три, і лише, коли сходить сонце і починають приставати перші дуби[1], я йду просто на роботу. Іду злий, неспокійний, незадоволений.
Маріяка — спокійна. Дивиться через свої довгі вії і каже:
— А все-ж таки ти чудний, страшенно чудний!
Чому вона каже так?
Буйно бентежиться вітер, кидає хмари на море. А від самого моря аж за обрій — бір.
- ↑ Дуб — великий човен.
