Столітні сосни стали гнучкою стіною — вона дзвенить і хилиться, а просіка вузька, на два кроки, — рівна, як промінь…
Я стою коло скель по груди в воді й дивлюся. Буря виє, набігає бурун, вкриває, перескакує через голову — в небі гомін. І раптом все стихає… небо ясніє, виринає місяць і розливає біле молоко на бір і на море.
Почуваю нудьгу в грудях, немає чим дихати, кров стукає так у голові, ніби там ходить потяг… На доріжку виходить вона — Маріяка. Простоволоса, дика, струнка, без одежі, — очі зелені і в них відбиваються ясно червоні стовбури сосен… Бачить мене — сміється… Не сміється, а зуби скалить.
Ех, що там! Посуваюсь все ближче, а сам пригинаюсь, щоб не видко було, що підхожу, а ніч ясна. Натягнув хтось струни межи мною і нею…
|
Зриваюсь з диким, несамовитим завиванням. Вітер свистить і пісок злякано дзвеніть під ногою і летить шматками. Вона здрігує і хитаючись з боку на бік, як бігають всі жінки, нахиляється — летить. Волосся, як крила… от, от… хватаю за руку, потім за шию, але вона, як гадюка, випростується. Руки пробігають по тілові і хапають повітря, а вона щезає і лиш сміх жагучий такий, ясний, привабливий розбивається об сосни і тане. |
|
|
Такою часто-густо ввечері ввижається вона мені. Хочеться взяти її і поламати надвоє. Хочеться, щоб вона цілувала мене, як Кара.
