би раб. Певно ні… Так і я… От знайду такого, хто не власник що-до жінок. Полюблю — то й побачимо… Я не хочу бути чиєюсь там власністю. Я не хочу бути квочкою. А так… хіба що зігнуся, або поламаюся, милий, не допомагай мені згинатися!
А вечір був гарний, а я не хотів, щоб вона пішла од мене. Вона-ж збиралась кудись в театр. Може-б і мені піти з нею?
Ні, вона піде сьогодні сама. Я намагався.
— Ні! — очі стали суворі, жорстоко-холодні: — Ти набрид мені. Що за звичка! Я-ж ніколи тобі не перешкоджаю, коли хочеш ти бути сам.
Одвернулась, пішла. Навіть не умовилась, коли побачимось.
На другий день прийшла. Був бурхливий вечір. Хтось скакав огненним конем і махав над обрієм. Надходила гроза, але ми пішли, як і завжди, у степ. Не даремно-ж вона була селянка. Це мабуть остання гроза. Тепер-же почнеться осінній нудний дощ, заплачуть мутно вікна, буде тоскно…
Чорний вітер люто накинувсь на голу землю… Відриває шматками цілі скиби й разносить по степу. Иноді важко йти проти вітру…
Маріяка виставила груди вперед, зігнулася трохи і, розкривши обійми, співала.
— Що ти співаєш? — спитав.
