— Так, своє. Як иноді співає самоїд: „отвезу хазяина і він дасть мені грошей на водку.“ Я люблю тебе і бурю, і скоро поїду.
Вона стала, обгорнула мене рукою за плечі, перекрутилась на місці й засміялася. Вона завжди сміялася не до речи…
— Чого ти? Куди ти їдеш? І зі мною тобі не жаль разлучатися?
— Ні, не жаль! Ех, як гарно вітер гуде. Давай бігти?
Ми побігли… Маріяка біжить спереду, хустка в руці, а волосся, як грива, розпустилося. Вітер скажено цілує її постать… Пригортає.
Згадався мені бір і море, і вона, Маріяка… Зірвавсь, переміг вітер; обернулась, всміхнулась, як там, і полетіла. Біжу мовчки, зуби зціпив, почуваю — горять вуха. Вона повертає з кряжу в балочку. От перечепилася за щось… впала… Добіг, хватаю… Підняв і поніс, притулив до себе, вдивляюсь в обличчя, очі чудні, чудні, темні, чекаючі… Продираюсь крізь кущі, куди й сам не знаю. Застогнала вона… обхопила рукою за шию, припала. Цілує так, ніби весь світ, хижим звірем, хоче випити з мене всю міць… Очі вкрили весь обрій… чудні такі, темні — таємні. Далі трохи просторніше стало, але дихати нічим… Шия білим блиснула, темні плечі, круті, і почув, як коло щоки почали танути гнучкі, тверді груди…
Коли прочумавсь, світ був звичайний.
